Наші видатні земляки

Іван Миколайович Бездітний

25.04.1949 - 19.06.2014

Відійшла у вічність людина нечуваної доброти, щирості, щедрості і порядності. Чудовий чоловік, люблячий батько і дідусь, мудрий порадник, товариш, колега, однодумець, найкращий керівник.

Народився Іван Миколайович Бездітний 25 січня 1949 року в с. Радиванівка в сім’ї Миколи Карповича і Марії Ларіонівни Бездітних. В яких завжди панували мир і злагода, взаємна шана і ніжна любов. Батьки прості, сердешні і доброзичливі люди . Їм притаманні були людяність і душевна теплота. Крім Вані в сім’ї зростали ще троє дітей. В рідному селі пройшли дитинство та юність. Батьки вчили любити рідний край, поважати односельчан, працювати на колгоспній ниві. З дитинства Івану були милими барвисті луки, на яких він пас сусідську худобу, таємничий ліс. Любов до рідного села, рідної землі проніс через усе своє життя. Жив просто, радів життю, бачив у ньому прекрасне. Це й дало йому можливість стати справжньою людиною. Дало те духовне осердя, яке й тримало його і в особистих стражданнях, і в невпинній праці , і в життєвих випробуваннях. Шлях цей був непростий, але наполегливість, віра в себе, підтримка батьків і друзів допомагали йому в цій нелегкій справі. В 1964 році закінчує Радиванівську 8 – річну школу. Трудову діяльність розпочинає рано. В цьому ж році працював помічником комбайнера, а потім йде працювати на завод керамічних виробів у Кам’янському міжколгоспбуді. Попрацювавши зрозумів, що потрібно вчитись далі, якщо хочеш чогось досягти в цьому житті. І знову пішов до школи в 9 клас. В 1967 році закінчує Телепинську середню школу і по комсомольській путівці був направлений на завод залізобетонних виробів Домобудівського комбінату Головкиївміськбуду.

Спочатку працював учнем електрозварювальника, потім електрозварювальником, освоюючи виробництво збірних залізобетонних панелей перших 16 поверхових будівель, які були збудовані в м. Києві на Русанівському масиві. Мріяв служити на флоті, для цього освоював професію водолаза. Але мрія не здійснилася, бо захворів батько. В 1968 році призваний до лав Радянської Армії. Відслуживши, задумався про майбутнє, і зрозумів, що для реалізації себе як особистості необхідна освіта. І, як результат, в 1971 році вступив,а в 1978 році закінчив Київський інженерно- будівельний інститут. На раніше згаданому заводі працював майстром, керівником зміни заводу. В 1975 -1985 роках працював в Київрембуді. Працював майстром, виконробом, начальником дільниці, головним інженером управління, начальником управління, керуючим трестом. На той час Іван Миколайович був наймолодшим керуючим трестом на Україні. Тоді йому було 34 роки. В 1986 році був направлений Кабінетом Міністрів України для подальшої праці за тисячі кілометрів від рідної землі на Крайню Північ, де формував будівельний трест, в якому були працівники багатьох національностей. Майже 6 років працював за Полярним колом керуючим трестом «Ямбурггазбуд». Трест був генеральним підрядником. На будівельних майданчиках працювало більше 15 тисяч будівельників. Працівниками тресту було розбудоване місто Ямбург. Зведено аеропорт, лікарні, інженерні мережі, виробничі об’єкти, об’єкти інфраструктури, налагоджено залізничне сполучення. Будівництво розпочалося в голій тундрі при полярних вітрах і морозах до 55С. Це був дійсний героїзм людей. Давнішня мрія, навіть більше ніж мрія, здійснилася, бо збудували місто на 30 тисяч жителів, в якому і сьогодні живуть і працюють в переважній більшості українці. Була традиція називати збудовані поселення ім’ям керівника. І в цьому Івану Миколайовичу пощастило. Після повернення з Крайньої Півночі як спеціаліст з багатим досвідом започаткував і з перших днів очолив Міжтериторіальне виробничо – будівельне об’єднання «Епос», а потім перетворив в холдингову компанію під тією ж назвою. За 42 роки праці збудовано і реконструйовано десятки млн. кв. метрів житла, шкіл, лікарень, дитячих будинків, музеїв, виробничих баз і заводів у м. Києві. Споруди Києво – Печерської лаври та інших культурних об’єктів в період підготовки до тисячоліття християнства в Україні.

За роки Незалежності України холдинговою компанією, яку очолив Іван Миколайович, було збудовано майже 2 млн. кв. метрів житла, в тому числі і для переселенців з Чорнобильської зони. Гордістю холдингу є житловий комплекс Віденський, за який колектив і Іван Миколайович Бездітний були нагороджені дипломом, як за одну з найкращих споруд 2005 року. Будучи Президентом благодійного фонду «Нащадки Богдана Хмельницького», долучився до програми «Золота Підкова Черкащини». За мету фонду Іван Миколайович обрав відродити козацьку столицю, славний, древній Чигирин у тій його історичній величі, яку він мав за часів Богдана Хмельницького. В листопаді 2005 року було закладено фундамент храму Святих Апостолів Петра і Павла. Храм було освячено в липні 2007 року. Нині він є діючим . Закладена також Посольська вулиця у стилі середньовічної архітектури. Останніми роками, Іван Миколайович мріяв збудувати в рідному селі каплицю на тому місті, де майже два століття стояла Покровська церква. Було підготовлено проект каплиці. І ось 13 жовтня 2013 року. Жителям с. Радиванівки, друзям і однокласникам Івана Миколайовича ще раз трапилася нагода побувати у світі доброзичливості, чистих помислів, прекрасних вчинків. В усіх, хто прийшов на закладення фундаменту під каплицю, усміхнені, привітні і лагідні обличчя. А гарячі серця бриніли готовністю і собі робити щось хороше і добре, бо «людина починається з добра, із ласки і великої любові, із батьківської хати і двора…» Саме в переддень Покрови Пречистої Богородиці, яка українцям завжди вважалася заступницею і покровителькою було закладено і освячено фундамент каплиці і кожен присутній відчув своє прагнення до духовного вдосконалення, пробудив у своїй душі те світле й чисте, що дароване Господом. В цей день всі бажаючі могли попросити благословення в Митрополита Черкаського І Чигиринського УПЦ Іоанна. Нам Іван Миколайович говорив завжди так: село обов’язково відродиться, адже це наша першооснова. Коли приїздив в село, то завжди милувався рідними краєвидами. Знаходив слова підтримки, давав мудрі поради. Земляки зустрічали його з любов’ю і пошаною. Багатьом із нас він приходив на допомогу в тяжкі часи. Ми гордимося і дякуємо долі за те, що звела нас з такою прекрасною людиною, як Іван Миколайович Бездітний. Думками він завжди був у своєму рідному селі Радиванівці, серед своїх однокласників в Телепинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, частим гостем у самій школі, щедрим спонсором. У сім’ї Івана Миколайовича і Людмили Олексіївни Бездітних зародилася думка про те , щоб біля школи від імені випускників 1967 року учнів 10 Б класу поставити стелу, як доказ вічної шани до вчителя. Проходить зовсім небагато часу і їхня мрія збулася. За вказівкою Івана Миколайовича були завезені необхідні матеріали для встановлення стели. А щоб вчителі мали силу і здоров’я формувати у школярів ідеали прекрасного , возвеличувати найсвітліші людські почуття, наповнювати спраглі душі молодих людей настоятелем Свято Михайлівської церкви отцем Йосипом освячено цей камінь – книгу вічного життя. На якому викарбувано слова: «Учителю! Прекрасного ти гідний, бо вибрав у житті свою мету, від імені усіх кажу: «Спасибі, за вашу працю вчительську святу». Іван Миколайович щороку надавав Телепинській ЗОШ матеріальну допомогу. Завдяки йому вчасно робився ремонт. Іван Миколайович допоміг придбати для школи комп’ютери, музичний центр, баян, мікрофони та інше. Доброта, якою наділила доля Івана Миколайовича проявлялася і в кожному його слові, світилася в його очах, виявлялася у дружніх стосунках . Саме завдяки Івану Миколайовичу однокласники, друзі, учні та вчителі, як сказав П. М. Куцокінь в прощальному слові, змогли побувати на екскурсіях по Україні, зустрічалися із знаменитими артистами. Такого подарунка для себе мало хто міг позволити. Недарма у народі кажуть: що любов до України починається з любові до місця , де ти народився, зробив перші кроки, відчув материнське тепло, батьківське піклування. Це почуття зростає разом з дитиною і стає великим всеохоплюючим почуттям любові до рідного краю.

За роки своєї трудової діяльності Іван Миколайович як будівельник, як людина не байдужа до розвитку держави, одержав нагороди, які нагадують і молоді роки, і роки зрілості, і недавнє минуле. Був постійно депутатом Київської то міської, то районної ради. Поруч завжди вірний супутник по життю - дружина Людмила Олексіївна.

Міжнародним академічним рейтингом «Золота фортуна» колектив холдингу нагороджено Золотою стелою і дипломом в номінації «Якість ІІІ тисячоліття».

Академік академії будівництва, Заслужений будівельник України, Почесний будівельник Європи, Почесний працівник паливно –енергетичного комплексу Російської федерації, Лауреат Премії Академії Будівництва України імені академіка Буднікова, Генерал – полковник вільного козацтва, Член Мальтійського Ордену. Занесений в книгу «Видатні інженери України». Має такі нагороди: Золотий Мальтійський орден, Орден слави «На вірність Вітчизни», Орден Святого Володимира І та ІІ ступеня, Орден Святого Миколая, Орден Михаїла Архистрига, Орден Христа Спасителя, Медаль в честь 1500-річчя м. Києва, Почесна Грамота Президії СРСР М. С. Горбачова та багатьма іншими Почесними Грамотами і медалями. Все це було в житті Івана Миколайовича, яке стрімко минуло. Численні друзі, однокласники, яких згуртував, і з якими зустрічалися кожного року в стінах рідної школи і поза нею, всі, кому довелося працювати під його керівництвом, згадують його з надзвичайною теплотою та сльозами на очах. Івана Миколайовича народила і підняла на ноги славна Черкаська земля. А крила для здійснення мрій на благо людей зміцнювала далека Хмельниччина. Саме там, на Хмельниччині, він побудував чудовий затишний санаторій, виростив сад і надихав до життя, вселяв оптимізм, підтримував незнайомих людей. Саме для них він був не тільки наставником, але і батьком. Він не просто жив. Він спішив жити ніби відчував, що йому відміряно так мало. На півслові обірвалася пісня справжнього українця, Людини з великої літери. Для всіх нас з ким він жив і працював збіднів світ, і незагоєна рана втрати ще довго ятритиме серце. За заповітом поховали Івана Миколайовича в рідному селі. Його справу продовжить дружина Людмила та син Руслан.

 Життя таке прекрасне і таке коротке. Тож і ми поспішаймо творити добро на нашій землі, беручи приклад ось із таких людей.

 Т. С. Сторчеус, М. М. Бащенко

                                     ІВАН  ОЛЕКСІЙОВИЧ ДРИЖЕНКО

                                                                    ( 1916 – 27.03 1973)

 

Іван Олексійович Дриженко народився в 1916 році в с. Олянине. За спогадами брата Олексія, був дуже здібним і настирливим хлопцем.

Після закінчення Телепинської школи він поступив на робфак Черкаського педінституту і по закінченню працював учителем.

У 1939 році, коли його призвали на срочну службу в армію, він загорівся бажанням поступити у військове училище, але комісія через дефект зору – відмовила. Двічі писав прохання до Ворошилова і добився того, що його зарахували до військового училища.

Військове інженерне училище Іван Олексійович Дриженко закінчив у тяжкі жовтневі дні 1941 року. Незадовго до цього вступив у партію. Молодий комуніст командував ротою саперів і брав участь в грандіозній операції звільнення Сталінграда.

Рота лейтенанта  І. Дриженко одержала відповідальне завдання: зробити переправу через Дон для танків . Ворог посилено обстілював той район. Працювали ночами, але завдання виконали.

Згодом була битва за Курськ. Роті, якою командував І. Дриженко, довелося мінувати і розміновувати місцевість, влаштовувати спостережні пункти. Через багато років Іван Олексійович з гордістю розповідав, як він будував командний пункт генералу армії І. С. Конєву, командуючому Степовим фронтом.

З кожним днем ширився наступ Радянської Армії. Фашисти намагалися чинити опір, використовуючи для цього всі можливості. Великі надії вони поклали на водний рубіж Дніпра. Радянське командування поставило завдання перед  інженерно – саперними військами забезпечити безперервну переправу наших сил через ріку. Його довелося вирішувати на одній із ділянок фронту і роті І. О. Дриженка.

Протягом двох з половиною діб бійці під свист куль і розриви снарядів споруджували наплавний міст для піхоти. По ньому ринули на другий берег нові сили. Плацдарм розширився. З 83 чоловік залишилося  в строю лише 11, та й ті були поранені. За успішне виконання поставлених завдань Івана Олексійовича було представлено до найвищої нагороди.

«За Ваш героїчний подвиг, проявлений при форсуванні ріки Дніпро, місце закріплення і розширення плацдарму на західному березі ріки Дніпро Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 26 жовтня 1943 року присвоїла Вам звання Героя Радянського союзу», - записано в нагородній книзі.

Довгожданий  День Перемоги Герой зустрів біля Софії. Службу в рядах Радянської Армії Іван Олексійович закінчив підполковником з багатьма бойовими нагородами.

Останнім часом він жив у селищі Піски під Москвою. Приїздив неодноразово гостювати в с. Олянине. Підступна хвороба несподівано обірвала життя Героя на 57 році життя 27 березня 1973 року.

                                           

 

                                           ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ ДРИЖЕНКО

                                                                                  1913 – 30.11.1980

 

Василь Олексійович Дриженко народився 1913 року в с. Олянине. Приїхавши в 1933 році в смт Краснодон він 17 січня поступив на шахту « Краснодонвугілля» забійником і працював на цій шахті до 27 серпня 1941 року.

В 1934 році Василь Олексійович одружився на Євдокії Михайлівні  Селезньовій, яка приїхала на роботу на Донбас із Курської області.

1941 рік. На Радянську землю вдерлись фашистські орди. За рішенням військового командування з донецьких шахтарів було створено дивізіон , куди був зарахований і В. О. Дриженко. А невдовзі бійці цього дивізіону громили ворога під Маріуполем.  Гвардії єфрейтор Василь Олексійович Дриженко нагороджений медаллю «За бойові заслуги» в лютому 1945 року та орденом Червоної Зірки в квітні 1945.

Відгриміли бої. Василь Олексійович   повернувся на Донбас. Почав працювати рядовим шахтарем, потім  бригадиром на шахті «Краснодонвугілля». На цій шахті він працював до 1963 року.

На протязі 8 років бригада, яку очолював Василь Олексійович, виборювала першість у соціалістичному змаганні серед колективів шахт Краснодонського району.

26 квітня 1957 року з Москви прийшла радісна звістка: Указом Президії Верховної Ради СРСР за видатні заслуги, досягнуті в справі розвитку вугільної промисловості в роки п’ятої п’ятирічки, Василеві Олексійовичу Дриженку присвоєно звання героя Соціалістичної Праці.

Василь Олексійович приїздив у рідне село, зустрічався з учнями школи.

В особистому житті він був відмінним сім’янином: виростив і виховав 5 дочок.  Діждався народження 6 внуків. Один із внуків, Мірошниченко Олександр Миколайович, загинув в Афганістані, виконуючи  свій військовий обов’язок.

Помер 30 листопада 1980 року на 67 році життя. Похований поряд зі своєю дружиною Євдокією Михайлівною і внуком Олександром на місцевому цвинтарі.